1. Обвинувачення є одним із найдавніших та найбільш
значущих процесуальних явищ. Воно фактично сприяло виникненню самого
кримінального судочинства, завдяки якому і робиться висновок про вину певної
особи у вчиненні забороненого злочинного діяння.
2. У пункті 13 частини 1 статті 3 Кримінального
процесуального кодексу (далі – КПК) України закріплено поняття обвинувачення. Під
ним розуміється твердження
про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про
кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК України. З
огляду на зміст п. 4 ч. 1 ст. 110 КПК України формою такого твердження є
обвинувальний акт, тобто процесуальне рішення, яким прокурор висуває
обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується
досудове розслідування. Таким чином законодавець під обвинуваченням розуміє
тезу прокурора, відображену в обвинувальному акті.
3. Водночас, у п.
3 ч. 1 ст. 3 КПК України законодавцем визначається державне обвинувачення, але
вже не як твердження, а як процесуальна діяльність прокурора, котра полягає у
доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної
відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. У цьому ж
аспекті у п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України йдеться про інших суб’єктів
кримінального процесу, котрі діють на боці обвинувачення, а саме: слідчого,
керівника органу досудового розслідування, потерпілого, його представника та
законного представника у випадках, установлених цим Кодексом.
4. З
огляду на особливості законодавчого закріплення можна стверджувати, що зміст категорії
обвинувачення має неоднозначний характер, який і відображено в положеннях КПК
України. При цьому варто зауважити, що такому унормуванню передували попередні наукові
пошуки. Адже у науці кримінального процесу широкого розповсюдження набув умовний
поділ обвинувачення на таке, що може розумітися у матеріально-правовому або у
процесуальному значеннях.
5. Під
обвинуваченням у матеріально-правовому значенні розглядається сукупність
встановлених під час провадження та таких, що ставляться обвинуваченому у вину
суспільно-небезпечних і протиправних фактів, що складають сутність конкретного
складу злочину. Матеріально-правове поняття обвинувачення, зокрема, міститься й
у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Екле проти Німеччини»:
«офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про те, що
ця особа вчинила кримінальне діяння».
6. Під
обвинуваченням у процесуальному значенні розуміють засновану на законі
процесуальну діяльність компетентних органів по викриттю обвинуваченого у
вчиненні інкримінованого йому злочину та по обґрунтуванню його кримінальної
відповідальності з метою публічного осудження.
7.
Поєднуючи матеріально-правове та процесуальне значення обвинувачення варто
погодитися, що обвинувачення, як процесуальна діяльність, завжди повинна бути
предметною та знаходити свій вираз в обвинуваченні в його матеріально-правовому
значенні. Останнє, в свою чергу, формулюється, обґрунтовується, існує не інакше,
як конкретний вираз обвинувальної діяльності. Вірно стверджується, що законної
сили може набувати лише такий вирок, який винесено у точній відповідності із
вимогами матеріального та процесуального законів, який з достовірністю встановлює
подію злочину і провину підсудного.
8. Беручи до
уваги викладене, варто зауважити, що, характеризуючи сферу кримінального
судочинства, правова природа обвинувачення зазнає суттєвого впливу з боку
кримінального права. Водночас, і кримінальне право відчуває відповідну зворотну
дію через динамічний характер кримінально-процесуальних відносин, пов’язаних із
реалізацією функції обвинувачення. Як слушно зауважується, що до того часу поки
доказування не завершено знання про існування кримінально-правових відносин
буде більше чи менше вірогідним, що не виключає формування нового знання про їх
відсутність.
